Цінність американського рукостискання

15 лютого 1991 року президент США Джордж Буш-старший в ефірі радіо «Голос Америки» закликав громадян Іраку: «Є інший спосіб припинити кровопролиття.

Він полягає в тому, що іракські збройні сили й іракський народ мусять узяти справу у свої руки та змусити диктатора Саддама Гусейна відступити, а тоді виконати резолюції ООН та долучитися до родини націй, що обирають мир». Два найбільші угруповання Іраку відгукнулися на заклик і влаштували криваві повстання: шиїти на Півдні й курди на Півночі. Попри те що спершу повстанські війська повідомляли про успіхи на полі бою й зайняли кілька населених пунктів, армія Саддама Гусейна стала перемагати завдяки тому, що нищила без розбору і повстанців, і цивільне населення. Загинули десятки тисяч людей, і понад мільйон курдів стали біженцями. Згідно з наказом американські війська не втрутилися й лишилися на південному кордоні Іраку, у Кувейті.

Як зауважив колумніст The New York Times Томас Фрідман, «Буш ніколи не підтримував курдських і шиїтських повстань на противагу Гусейну, та й узагалі будь-яких демократичних рухів в Іраку», адже Саддамова «залізна хватка водночас забезпечувала цілісність Іраку, що влаштовувало американських союзників — Туреччину й Саудівську Аравію».

На думку провідних регіональних експертів, США зрадили курдів щонайменше «вісім разів за останні 100 років». І ось тепер, перевершуючи рекордну кількість зрад, Дональд Трамп знову підводить курдів рішенням вивести війська з північного анклаву Сирії Рожави, де мешкають переважно етнічні курди. Ті самі, що були в авангарді американської підпільної війни проти сирійського нелюда Башара Асада, а згодом боротьби проти «ІДІЛ». Ті самі, яким нині загрожує неминуча й масова розправа від рук їхніх запеклих турецьких ворогів. Рішення, вочевидь, було ухвалене після розмови Трампа з турецьким колегою Реджепом Таїпом Ердоганом, і то без жодних консультацій із Пентагоном, військовими радниками президента США або членами Конгресу.

Пол Круґман, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки, підсумував спантеличення політичного істеблішменту щодо Трампового рішення у своєму дописі у Twitter, опублікувавши жартівливий список варіантів відповіді на питання про причини такого рішення:
a). Він має бізнес-інтереси в Туреччині.
б). Йому до вподоби жорстокий автократ Ердоган.
в). Так велів його бос Владімір Путін.

Хай там чим керувався Трамп, ухвалюючи таке рішення (підлаштувався до ізоляціоністського крила своїх прихильників чи, як завжди, грався в політику відволікання, щоб відвернути увагу від українського скандалу — саме це, на мою думку, і є причиною), «своєю великою та незрівнянною мудрістю» (так він сам у Twitter охрестив власний підхід до ухвалення рішень) американський президент забив ще один цвях у труну репутації США на світовій арені.
Протягом президентства Трамп не тільки не виправдав очікувань своїх прихильників, які гадали, що він стане «більше схожим на президента», коли звикнеться з новою роллю, а й подвоїв свій цинічний і транзакційний підхід до політики. Його транзакційність у стилі бананової республіки зачепила всі сфери державного управління: махінації урядовців, податкові пільги заможним дружкам, продаж Трамповою родиною політичного доступу до влади через заманювання іноземців, які купують, орендують або оселяються в нерухомості, що належить родині, зокрема в готелі Trump за кілька кварталів від Білого дому.

Сфери, що стосуються національних інтересів, як-от безпека, дипломатія та економіка, теж стали жертвами Трампових методів quid pro quo — цей латинський вислів означає, що кожна послуга робиться в обмін на послугу. Мільйони американців тепер добре знають цей вислів завдяки вже легендарній та історичній телефонній розмові Трампа з президентом України Володимиром Зеленським. Попри те що президент США наполягає, мовляв, у нього вийшла «ідеальна розмова» з українським колегою і «там нічого вишукувати», скидається на те, що Дональд Трамп, наче італійський мафіозі, «просить» у свого холуя про «послугу» в обмін на захист. «Прикро було б, якби щось сталося з усіма тими мільйончиками, що ми вам даємо», — таким був чіткий меседж Дона Трампа своєму посіпаці.

Ще один мотив, що ним міг керуватися Трамп, — бажання сплюндрувати спадщину свого попередника Барака Обами (очевидно, «cуто по приколу») й тоді самому видаватися лідером, що слідує «своїй великій і незрівнянній мудрості». Для цього треба було скасувати ядерну угоду з Іраном, що, на думку європейських союзників США, була успішною, або скасувати угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA) з Канадою та Мексикою, щоби потім її трохи змінити й переоформити. Що й казати про тарифну війну з Китаєм, яка дуже шкодить американським фермерам, про постійні приниження традиційних союзників США по НАТО та про показні підлизування до авторитарних правителів світу: усіляких Путіних, Дутерте, Ердоганів та Кім Чен Инів.

Певно, найлаконічнішим коментарем щодо рішення Трампа полишити сирійських курдів був підсумок Бретта Макґурка, його колишнього посла з питань боротьби проти «ІДІЛ»: «Цінність американського рукостискання падає». Тепер, коли Україна опинилася в центрі скандалу, що цілком може призвести до імпічменту Трампа, президент Зеленський мусить зважити на цей досвід і не підігравати своєму підлому американському колезі із зіпсованою репутацією. 

Источник – tyzhden.ua