Раннього сонячного ранку 9 листопада 2016-го в київській телестудії я мав спокійно аналізувати результати президентських виборів у США з останніх «штатів, що вагаються»: Мічиган, Пенсильванія, Вісконсин
Коли екран CNN заблимав червоним, сповістивши очевидну перемогу Дональда Трампа, я замовк і ледве вичавив із себе кілька поверхових коментарів. Не дуже то мене заспокоїли слова ведучого Матвія Ганапольського: «Пітере, американській демократії та її суворій системі стримувань і противаг уже 200 років, вона ще нас обох переживе. Не хвилюйся, розслабся!». Та для мене тієї миті настав кінець світу, який ми знаємо, тобто світу узгоджених правил політичної діяльності та порядності. Натомість запанував світ умисної омани, булінгу й підступів.
Серед численної когорти політичних аналітиків в Україні я маю репутацію несамовитого антитрампіста. Я близько знайомий із Трампом і його витівками з 1999-го, відколи перебрався до його рідного Нью-Йорка. 2006 року я разом із однокурсниками з Колумбійського університету удостоївся сумнівної честі проїхатися до верхівки Trump Tower у ліфті з майбутнім президентом.
Мушу зізнатися, скептичне ставлення до Трампа я привніс і в присвячене міжнародним справам ток-шоу на українському телебаченні. Гості програми зазвичай недовірливо сприймають мої спроби бити на сполох щодо стану американської демократії за доби Трампа: «Так, він схожий на клоуна, та хіба економіка США не працює на повну котушку? Хіба ж Трамп усупереч Мюллеровому розслідуванню не ставиться до Росії жорсткіше за Обаму? Хіба ж Америка справді не стає «знову великою»?». Моя однозначна відповідь: «Ні». За нібито невинним і кумедним фасадом Трампа ховається людина, яка повсякчас підриває норми й стандарти політичного дискурсу — фундаменту, ба навіть клею американської демократії.
Не байдуже, коли президент США бреше зі швидкістю 50 побрехеньок на день і, за останніми підрахунками The Washington Post, уже досягнув рівня 10 796 неправдивих тверджень. Та не байдуже, коли президент США кепкує з репортера-інваліда. Не байдуже, коли президент США каже темношкірій членкині Конгресу, яка народилася в Америці, «забиратися у свою країну»; коли називає африканські держави «брудними дірами»; коли обзиває мексиканських іммігрантів «ґвалтівниками» й «злочинцями»; коли вважає учасників неонацистської демонстрації «хорошими людьми». Не байдуже, що коли президентові США не до вподоби сказане про нього в ЗМІ, він просто нехтує цим як «фейковими новинами» та називає журналістів справжніми «ворогами народу». Риторика ненависті стала нормою. Ми й незчулися, як активувалася ненависть: розправа в піттсбургській синагозі у жовтні 2018 року (11 загиблих), нещодавня стрілянина в населеному переважно вихідцями з Латинської Америки Ель-Пасо (20 загиблих).
Сполучені Штати справді переживають парадоксальний період: економіка в небаченому розквіті, а суспільна тканина рветься по шву й у кожному опитуванні більшість американців висловлює думку, що країна на хибному шляху.
Мушу зізнатися, скептичне ставлення до Трампа я привніс і в присвячене міжнародним справам ток-шоу на українському телебаченні. Гості програми зазвичай недовірливо сприймають мої спроби бити на сполох щодо стану американської демократії за доби Трампа: «Так, він схожий на клоуна, та хіба економіка США не працює на повну котушку? Хіба ж Трамп усупереч Мюллеровому розслідуванню не ставиться до Росії жорсткіше за Обаму? Хіба ж Америка справді не стає «знову великою»?». Моя однозначна відповідь: «Ні». За нібито невинним і кумедним фасадом Трампа ховається людина, яка повсякчас підриває норми й стандарти політичного дискурсу — фундаменту, ба навіть клею американської демократії.
Не байдуже, коли президент США бреше зі швидкістю 50 побрехеньок на день і, за останніми підрахунками The Washington Post, уже досягнув рівня 10 796 неправдивих тверджень. Та не байдуже, коли президент США кепкує з репортера-інваліда. Не байдуже, коли президент США каже темношкірій членкині Конгресу, яка народилася в Америці, «забиратися у свою країну»; коли називає африканські держави «брудними дірами»; коли обзиває мексиканських іммігрантів «ґвалтівниками» й «злочинцями»; коли вважає учасників неонацистської демонстрації «хорошими людьми». Не байдуже, що коли президентові США не до вподоби сказане про нього в ЗМІ, він просто нехтує цим як «фейковими новинами» та називає журналістів справжніми «ворогами народу». Риторика ненависті стала нормою. Ми й незчулися, як активувалася ненависть: розправа в піттсбургській синагозі у жовтні 2018 року (11 загиблих), нещодавня стрілянина в населеному переважно вихідцями з Латинської Америки Ель-Пасо (20 загиблих).
Сполучені Штати справді переживають парадоксальний період: економіка в небаченому розквіті, а суспільна тканина рветься по шву й у кожному опитуванні більшість американців висловлює думку, що країна на хибному шляху.
Джерело – tyzhden.ua
You must be logged in to post a comment.